Виступ Зеленського на Мюнхенській конференції з питань безпеки | Zelensky’s speech at Munich Security Conference

Стенограма українською мовою заяви президента України Володимира Зеленського під час 58-ї Мюнхенської конференції з безпеки 19 лютого 2022 року у Мюнхені, Німеччина.

English transcript of Ukrainian President Volodymyr Zelensky’s statement during the 58th Munich Security Conference (MSC) on February 19, 2022 in Munich, Germany.

Україна хоче миру. Європа хоче миру. Світ каже, що не хоче воювати, а Росія – що не хоче нападати. Хтось із нас бреше. Це ще не аксіома, але вже не гіпотеза.

Ukraine wants peace. Europe wants peace. The world says it doesn’t want to fight, and Russia says it doesn’t want to attack. Someone is lying. This is not an axiom, but it is no longer a hypothesis.

Пані та панове!

Два дні тому я був на Донбасі, на лінії розмежування. Юридично – між Україною й тимчасово окупованими територіями. Фактично – розмежування між миром та війною. Де з одного боку – дитячий садочок, а з іншого – снаряд, що влучив у нього. З одного боку – школа, з іншого – снаряд, що прилітає на шкільний двір.

А поруч – 30 дітей. Які йдуть… ні, не в НАТО, а на уроки, до школи. У когось – фізика. Знаючи її елементарні закони, навіть діти розуміють, наскільки безглуздо звучать заяви про те, що ці обстріли ведуться з боку України.

У когось – математика. Діти без калькулятора можуть порахувати різницю між кількістю обстрілів у ці три дні та згадками про Україну в цьогорічному Munich Security Report.

А в когось – історія. І коли на шкільному подвір’ї з’являється воронка від бомби, у дітей з’являється питання: невже світ забув свої помилки ХХ століття?

До чого призводять спроби умиротворення? Як питання «Навіщо вмирати за Данциг?» обернулося необхідністю вмирати за Дюнкерк і за десятки інших міст Європи та світу. Ціною в десятки мільйонів життів.

Це страшні уроки історії. Я лише хочу переконатися, що ми з вами читали одні й ті ж книжки. А отже, однаково розуміємо відповідь на головне питання: як так сталося, що у XXI столітті у Європі знову йде війна й гинуть люди? Чому вона триває довше, ніж Друга світова? Як ми дійшли до найбільшої безпекової кризи з часів холодної війни? Для мене як Президента країни, що втратила частину території, тисячі людей і біля кордонів якої зараз стоїть 150 тисяч російських військових, техніка й важке озброєння, так от, для мене відповідь очевидна.

Архітектура світової безпеки крихка, потребує оновлення. Правила, про які світ домовився десятки років тому, більше не працюють. Не встигають за новими загрозами. Не дієві для їх подолання. Це сироп від кашлю, коли потрібна вакцина від коронавірусу. Система безпеки повільна. Вкотре дає збій. Через різні речі: егоїзм, самовпевненість, безвідповідальність держав на глобальному рівні. Як наслідок – злочини одних і байдужість інших. Байдужість, яка робить співучасником. Символічно, що я кажу про це саме тут. 15 років тому саме тут Росія заявила про намір кинути виклик глобальній безпеці. Чим відповів світ? Умиротворенням. Результат? Щонайменше – анексія Криму та агресія проти моєї держави.

ООН, яка має захищати мир і світову безпеку, не може захистити себе. Коли порушується її Статут. Коли один із членів Радбезу ООН анексує територію однієї із засновниць ООН. А Кримську платформу – формат, мета якого – деокупація Криму мирним шляхом і захист прав кримчан, сама ООН ігнорує.

Три роки тому саме тут Ангела Меркель сказала: «Хто підбере уламки світового порядку? Тільки всі ми разом». Аудиторія аплодувала стоячи. Та, на жаль, колективні овації не переросли в колективні дії. І зараз, коли світ говорить про загрозу великої війни, постає питання: а чи лишилося що підбирати? Архітектура безпеки у Європі та світі майже зруйнована. Пізно думати про ремонт, час будувати нову систему. Людство робило це двічі, сплативши надто високу ціну – дві світові війни. У нас є шанс зламати цю тенденцію, поки вона не стала закономірністю. І почати побудову нової системи до мільйонів жертв. Маючи давні уроки Першої і Другої світової війни, а не власний досвід можливої, не дай боже, третьої.

Я казав про це тут. І на трибуні ООН. Що у XXI столітті більше немає чужої війни. Що анексія Криму і війна на Донбасі – це удар по всьому світу. І це не війна в Україні, а війна у Європі. Казав на самітах і форумах. У 2019, 2020, 2021 роках. Невже світ зможе почути мене у 2022-му?

Це вже не гіпотеза, але ще не аксіома. Чому? Потрібні докази. Вагоміші, ніж слова у твіттері чи заяви у ЗМІ. Потрібні дії. Саме світу, а не тільки нам.

Ми будемо захищати свою землю, маючи підтримку партнерів чи не маючи. Надають нам сотні одиниць сучасної зброї чи п’ять тисяч шоломів. Ми цінуємо будь-яку допомогу, але всі мають розуміти – це не благодійні внески, про які Україна має просити чи нагадувати.

Не благородні жести, за які Україна має низько вклонятися. Це ваш внесок у безпеку Європи та світу. Де Україна вісім років є надійним щитом. І вісім років стримує одну з найбільших армій світу. Яка стоїть уздовж нашого кордону, а не кордонів країн ЄС.

І «Гради» летіли в Маріуполь, а не у європейські міста. І після боїв у майже півроку зруйновано аеропорт у нас у Донецьку, а не у Франкфурті. І гаряче завжди в Авдіївській промці – там було гаряче в останні дні, а не на Монмартрі. І жодна країна Європи не знає, що таке військові поховання щодня в усіх регіонах. А жоден європейський лідер – що таке регулярні зустрічі з родинами загиблих.

Хай там як, ми будемо захищати свою прекрасну землю – стоїть у нас на кордоні 50 тисяч, 150 чи один мільйон солдатів будь-якої армії. Щоб дійсно допомогти Україні, не потрібно казати, скільки їх – військових, техніки. Потрібно сказати, а скільки нас.

Щоб дійсно допомогти Україні, не треба постійно говорити тільки про дати ймовірного вторгнення. Ми будемо захищати свою землю і 16 лютого, і 1 березня, і 31 грудня. Нам набагато більше потрібні інші дати. І всі чудово розуміють, які.

Завтра в Україні – День Героїв Небесної Сотні. Вісім років тому українці зробили свій вибір, багато хто віддав за цей вибір життя. Невже через вісім років після цього Україна має постійно закликати до визнання європейської перспективи? З 2014 року Росія переконує, що ми обрали помилковий шлях, що у Європі нас ніхто не чекає. Хіба не Європа має постійно говорити й доводити діями, що це неправда? Хіба не ЄС має сьогодні сказати: наші громадяни позитивно ставляться до вступу України в Союз. Чому ми уникаємо цього питання? Хіба Україна не заслуговує на прямі чесні відповіді?

Це стосується й НАТО. Нам кажуть: двері відкриті. Але поки що стороннім вхід заборонено. Якщо не всі члени Альянсу хочуть нас бачити або всі члени Альянсу не хочуть нас бачити – скажіть чесно. Відкриті двері – це добре, але нам потрібні відкриті відповіді, а не роками незакриті питання. Хіба право на правду не входить до наших розширених можливостей? Найкращий час для неї – найближчий саміт у Мадриді.

РФ заявляє, що Україна прагне вступу до Альянсу, щоб повернути Крим силовим шляхом. Тішить, що слова «повернути Крим» з’являються в їхній риториці. Але вони неуважно читали статтю 5 Статуту НАТО: колективні дії передбачені для захисту, а не нападу. Крим і окуповані райони Донбасу неодмінно повернуться до України, але тільки мирним шляхом.

Україна послідовно виконує Нормандські домовленості й Мінські. Їхній фундамент – беззаперечне визнання територіальної цілісності й незалежності нашої держави. Ми прагнемо дипломатичного врегулювання збройного конфлікту. Зауважу: виключно на основі міжнародного права.

То що ж насправді відбувається в мирному процесі? Два роки тому з президентами Франції, Російської Федерації, канцлером Німеччини ми домовилися про повномасштабне припинення вогню. І Україна ретельно дотримується цих домовленостей. Ми максимально стримані на тлі постійних провокацій. Ми постійно вносимо пропозиції в межах «Нормандської четвірки» й Тристоронньої контактної групи. І що ми бачимо? Снаряди й кулі з того боку. Гинуть і зазнають поранень наші бійці та мирні громадяни, руйнується цивільна інфраструктура.

Останні дні стали особливо показовими. Сотні масованих обстрілів зі зброї, забороненої Мінськими домовленостями. Важливо також припинити обмежувати допуск спостерігачів ОБСЄ на ТОТ України. Їм погрожують. Їх залякують. Заблоковані всі гуманітарні питання.

Ще два роки тому я підписав закон про безумовний допуск представників гуманітарних організацій до утримуваних осіб. Але на тимчасово окупованих територіях їх просто не пускають. Після двох обмінів полоненими цей процес заблоковано, хоча Україна передавала погоджені списки. Катування й нелюдські тортури у сумнозвісній тюрмі «Ізоляція» в Донецьку стали символом порушення прав людини.

Відкриті нами в листопаді 2020 року два нові КПВВ у Луганській області так і не запрацювали – і тут бачимо відверту обструкцію під надуманими приводами.

Україна робить усе можливе, аби зрушити обговорення і політичних питань. У ТКГ, у Мінському процесі лежать наші пропозиції – драфти законів, але все заблоковано – ніхто про них не говорить. Україна вимагає негайно розблокувати переговорний процес. Але це не означає, що пошуки миру обмежені виключно ними.

Ми готові шукати ключ до закінчення війни в усіх можливих форматах і майданчиках: Париж, Берлін, Мінськ. Стамбул, Женева, Брюссель, Нью-Йорк, Пекін – мені не важливо, у якій точці світу домовлятися про мир в Україні.

Не важливо, за участю чотирьох країн, семи чи ста, головне, щоб серед них були Україна та Росія. Що дійсно важливо – це розуміння, що мир потрібен не лише нам, мир в Україні потрібен світу. Мир і відновлення цілісності у міжнародно визнаних кордонах. І тільки так. І сподіваюся, ніхто не думає про Україну, як про зручний і вічний буфер між Заходом і РФ. Цього не буде ніколи. Цього ніхто не допустить.

Інакше – хто наступний? Держави НАТО змушені будуть захищати одна одну? Хочеться вірити, що Північноатлантичний договір і стаття 5 будуть дієвішими, ніж Будапештський меморандум.

За відмову від третього у світі ядерного потенціалу Україна отримала гарантії безпеки. Тієї зброї у нас немає. Безпеки у нас немає також. Немає й частини території нашої держави, що за площею більша, ніж Швейцарія, Нідерланди чи Бельгія. А головне – немає мільйонів наших громадян України. Усього цього немає.

А отже – дещо є. Це право – право вимагати перейти від політики умиротворення до забезпечення гарантій безпеки та миру.

З 2014 року Україна тричі намагалася скликати консультації держав – гарантів Будапештського меморандуму. Тричі – безуспішно. Сьогодні Україна зробить це вчетверте. Я як Президент – уперше. Але і Україна, і я робимо це востаннє. Я ініціюю проведення консультацій у межах Будапештського меморандуму. Скликати їх доручено міністру закордонних справ. Якщо вони знову не відбудуться або за їх результатами не буде гарантій безпеки для нашої держави, Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює і всі пакетні рішення 1994 року поставлені під сумнів.

Також я пропоную в найближчі тижні скликати саміт держав – постійних членів Радбезу ООН за участю України, Німеччини та Туреччини з метою розв’язання безпекових викликів у Європі. І напрацювання нових, дієвих безпекових гарантій для України. Гарантій сьогодні, поки ми не є членом оборонного Альянсу. І фактично перебуваємо в сірій зоні – у безпековому вакуумі.

Що ще ми можемо зробити зараз? Продовжити дієво підтримувати Україну, її обороноздатність. Надання Україні чіткої європейської перспективи, наявних для країн-кандидатів інструментів підтримки, чітких і осяжних часових меж вступу в Альянс.

Підтримати трансформації в нашій країні. Створити для України Фонд стійкості та відновлення, програму ленд-лізу, постачання новітніх озброєнь, техніки, обладнання для нашої армії – армії, яка захищає всю Європу.

Виробити ефективний пакет превентивних санкцій для стримування агресії. Гарантувати енергетичну безпеку України, забезпечити її інтеграцію в енергетичний ринок ЄС, коли Nord Stream 2 використовується як зброя.

Всі ці питання потребують відповідей.

І поки замість них – тиша. І поки буде тиша – тиші не буде на сході нашої держави. Тобто – у Європі. Тобто – у цілому світі. Сподіваюся, це вже нарешті розуміє весь світ, розуміє Європа.

Пані та панове!

Я дякую всім державам, які сьогодні підтримали Україну.

І словом, і деклараціями, і конкретною допомогою. Тим, хто сьогодні на нашому боці. На боці правди й міжнародного права. Я не називаю вас поіменно – не хочу, щоб деяким іншим країнам було соромно. Але – це їхня справа, це їхня карма. І це на їхній совісті. Щоправда, не знаю, як вони зможуть пояснити свої дії двом убитим і трьом пораненим вже сьогодні в Україні солдатам.

А головне – трьом дівчаткам із Києва. Одній – десять, другій – шість, третій – всього рік. Сьогодні вони лишилися без батька. О 6-й годині ранку за центральноєвропейським часом. Коли український розвідник, капітан Антон Сидоров загинув унаслідок обстрілу з артилерійської зброї, що заборонена Мінськими угодами. Я не знаю, про що саме він подумав у останню мить свого життя. Він точно не розумів, яка адженда потрібна комусь для зустрічі, щоб закінчити війну.

Але він точно знає відповідь на питання, яке я озвучив на початку. Він точно знає, хто з нас бреше.

Вічна пам’ять йому. Вічна пам’ять усім загиблим сьогодні й за роки війни на сході нашої держави.

Дякую.

Ladies and Gentlemen!

Two days ago I was in Donbas, on the delimitation line. Legally – between Ukraine and the temporarily occupied territories. In fact, the delimitation line between peace and war. Where on the one side there is a kindergarten, and on the other side there is a projectile that hit it. On the one side there is a school, on the other side there is a projectile hitting the school yard.

And next to it there are 30 children who go… no, not to NATO, but to school. Someone has physics classes. Knowing its basic laws, even children understand how absurd the statements that the shelling is carried out by Ukraine sound.

Someone has math classes. Children can calculate the difference between the number of shelling occasions in these three days and the occasions of mentioning Ukraine in this year’s Munich Security Report without a calculator.

And someone has history classes. And when a bomb crater appears in the school yard, children have a question: has the world forgotten its mistakes of the XX century?

What do attempts at appeasement lead to? As the question “Why die for Danzig?” turned into the need to die for Dunkirk and dozens of other cities in Europe and the world. At the cost of tens of millions of lives.

These are terrible lessons of history. I just want to make sure you and I read the same books. Hence, we have the same understanding of the answer to the main question: how did it happen that in the XXI century, Europe is at war again and people are dying? Why does it last longer than World War II? How did we get to the biggest security crisis since the Cold War? For me, as the President of a country that has lost part of the territory, thousands of people and on whose borders there are now 150,000 Russian troops, equipment and heavy weapons, the answer is obvious.

The architecture of world security is fragile and needs to be updated. The rules that the world agreed on decades ago no longer work. They do not keep up with new threats. They are not effective for overcoming them. This is a cough syrup when you need a coronavirus vaccine. The security system is slow. It crashes again. Because of different things: selfishness, self-confidence, irresponsibility of states at the global level. As a result, we have crimes of some and indifference of others. Indifference that makes you an accomplice. It is symbolic that I am talking about this right here. It was here 15 years ago that Russia announced its intention to challenge global security. What did the world say? Appeasement. Result? At least – the annexation of Crimea and aggression against my state.

The UN, which is supposed to defend peace and world security, cannot defend itself. When its Charter is violated. When one of the members of the UN Security Council annexes the territory of one of the founding members of the UN. And the UN itself ignores the Crimea Platform, the goal of which is to de-occupy Crimea peacefully and protect the rights of Crimeans.

Three years ago, it was here that Angela Merkel said: “Who will pick up the wreckage of the world order? Only all of us, together.” The audience gave a standing ovation. But, unfortunately, the collective applause did not grow into collective action. And now, when the world is talking about the threat of a great war, the question arises: is there anything left to pick up? The security architecture in Europe and the world is almost destroyed. It’s too late to think about repairs, it’s time to build a new system. Mankind has done this twice, paying too high a price – two world wars. We have a chance to break this trend until it becomes a consistent pattern. And start building a new system before millions of victims. Having the old lessons of the First and Second World Wars, not our own experience of the possible third, God forbid.

I talked about it here. And on the rostrum of the UN. That in the XXI century there are no more foreign wars. That the annexation of Crimea and the war in Donbas affects the whole world. And this is not a war in Ukraine, but a war in Europe. I said this at summits and forums. In 2019, 2020, 2021. Will the world be able to hear me in 2022?

This is no longer a hypothesis, but not an axiom yet. Why? Evidence is needed. More important than words on Twitter or statements in the media. Action is required. It is the world that needs it, not just us.

We will defend our land with or without the support of partners. Whether they give us hundreds of modern weapons or five thousand helmets. We appreciate any help, but everyone should understand that these are not charitable contributions that Ukraine should ask for or remind of.

These are not noble gestures for which Ukraine should bow low. This is your contribution to the security of Europe and the world. Where Ukraine has been a reliable shield for eight years. And for eight years it has been rebuffing one of the world’s biggest armies. Which stands along our borders, not the borders of the EU.

And Grad rockets hit Mariupol, not European cities. And after almost six months of fighting, the airport in Donetsk was destroyed, not in Frankfurt. And it’s always hot in the Avdiivka industrial zone – it was hot there in the last days, not in Montmartre. And no European country knows what military burials every day in all regions are. And no European leader knows what regular meetings with the families of the deceased are.

Be that as it may, we will defend our beautiful land no matter if we have 50,000, 150 or one million soldiers of any army on the border. To really help Ukraine, it is not necessary to say how many servicemen and military equipment are on the border. Say what numbers we have.

To really help Ukraine, it is not necessary to constantly talk only about the dates of the probable invasion. We will defend our land on February 16, March 1 and December 31. We need other dates much more. And everyone understands perfectly well which ones.

Tomorrow in Ukraine is the Day of the Heroes of the Heavenly Hundred. Eight years ago, Ukrainians made their choice, and many gave their lives for that choice. Eight years later, should Ukraine constantly call for recognition of the European perspective? Since 2014, Russia has been convincing that we have chosen the wrong path, that no one is waiting for us in Europe. Shouldn’t Europe constantly say and prove by action that this is not true? Shouldn’t the EU say today that its citizens are positive about Ukraine’s accession to the Union? Why do we avoid this question? Doesn’t Ukraine deserve direct and honest answers?

This also applies to NATO. We are told: the door is open. But so far authorized access only. If not all members of the Alliance want to see us or all members of the Alliance do not want to see us, be honest. Open doors are good, but we need open answers, not open questions for years. Isn’t the right to the truth one of our enhanced opportunities? The best time for it is the next summit in Madrid.

Russia says Ukraine seeks to join the Alliance to return Crimea by force. It is gratifying that the words “return Crimea” appear in their rhetoric. But they inattentively read Article 5 of the NATO Charter: collective action is for protection, not offensive. Crimea and the occupied regions of Donbas will certainly return to Ukraine, but only peacefully.

Ukraine consistently implements the Normandy agreements and the Minsk agreements. Their foundation is the unquestionable recognition of the territorial integrity and independence of our state. We seek a diplomatic settlement of the armed conflict. Note: solely on the basis of international law.

So what is really going on in the peace process? Two years ago, we agreed with the Presidents of France, the Russian Federation, the Chancellor of Germany on a full-scale ceasefire. And Ukraine is scrupulously adhering to these agreements. We are as restrained as possible against the background of constant provocations. We are constantly making proposals in the framework of the Normandy Four and the Trilateral Contact Group. And what do we see? Shells and bullets from the other side. Our soldiers and civilians are being killed and wounded, and civilian infrastructure is being destroyed.

The last days have become especially illustrative. Hundreds of massive shelling occasions with weapons prohibited by the Minsk agreements. It is also important to stop restricting the admission of OSCE observers to Ukraine’s TOT. They are threatened. They are intimidated. All humanitarian issues are blocked.

Two years ago, I signed a law on the unconditional admission of representatives of humanitarian organizations to detainees. But they are simply not admitted to the temporarily occupied territories. After two exchanges of captives, the process was blocked, although Ukraine provided agreed lists. Inhuman torture at the infamous Isolation Prison in Donetsk has become a symbol of human rights abuses.

The two new checkpoints we opened in November 2020 in the Luhansk region still do not function – and here we see outright obstruction under contrived pretexts.

Ukraine is doing everything possible to reach progress in discussions and political issues. In the TCG, in the Minsk process, we’ve put forward proposals – draft laws, but everything is blocked – no one talks about them. Ukraine demands to unblock the negotiation process immediately. But this does not mean that the search for peace is limited to it alone.

We are ready to look for the key to the end of the war in all possible formats and platforms: Paris, Berlin, Minsk. Istanbul, Geneva, Brussels, New York, Beijing – I don’t care where in the world to negotiate peace in Ukraine.

It does not matter if four countries, seven or a hundred participate, the main thing is that Ukraine and Russia are among them. What is really important is the understanding that peace is needed not only by us, the world needs peace in Ukraine. Peace and restoration of territorial integrity within internationally recognized borders. This is the only way. And I hope no one thinks of Ukraine as a convenient and eternal buffer zone between the West and Russia. This will never happen. Nobody will allow that.

Otherwise – who’s next? Will NATO countries have to defend each other? I want to believe that the North Atlantic Treaty and Article 5 will be more effective than the Budapest Memorandum.

Ukraine has received security guarantees for abandoning the world’s third nuclear capability. We don’t have that weapon. We also have no security. We also do not have part of the territory of our state that is larger in area than Switzerland, the Netherlands or Belgium. And most importantly – we don’t have millions of our citizens. We don’t have all this.

Therefore, we have something. The right to demand a shift from a policy of appeasement to ensuring security and peace guarantees.

Since 2014, Ukraine has tried three times to convene consultations with the guarantor states of the Budapest Memorandum. Three times without success. Today Ukraine will do it for the fourth time. I, as President, will do this for the first time. But both Ukraine and I are doing this for the last time. I am initiating consultations in the framework of the Budapest Memorandum. The Minister of Foreign Affairs was commissioned to convene them. If they do not happen again or their results do not guarantee security for our country, Ukraine will have every right to believe that the Budapest Memorandum is not working and all the package decisions of 1994 are in doubt.

I also propose to convene a summit of permanent members of the UN Security Council in the coming weeks with the participation of Ukraine, Germany and Turkey in order to address security challenges in Europe. And elaborate new, effective security guarantees for Ukraine. Guarantees today, as long as we are not a member of the Alliance and in fact are in the gray zone – in a security vacuum.

What else can we do now? Continue to effectively support Ukraine and its defense capabilities. Provide Ukraine with a clear European perspective, the tools of support available to candidate countries, and clear and comprehensive timeframes for joining the Alliance.

Support the transformation in our country. Establish a Stability and Reconstruction Fund for Ukraine, a land-lease program, the supply of the latest weapons, machinery and equipment for our army – an army that protects the whole of Europe.

Develop an effective package of preventive sanctions to deter aggression. Guarantee Ukraine’s energy security, ensure its integration into the EU energy market when Nord Stream 2 is used as a weapon.

All these questions need answers.

So far we have silence instead of them. And as long as there is silence, there will be no silence in the east of our state. That is – in Europe. That is – in the whole world. I hope the whole world finally understands this, Europe understands.

Ladies and Gentlemen!

I thank all the states that supported Ukraine today.

In words, in declarations, in concrete help. Those who are on our side today. On the side of truth and international law. I’m not calling you by name – I don’t want some other countries to be ashamed. But this is their business, this is their karma. And this is on their conscience. However, I do not know how they will be able to explain their actions to the two soldiers killed and three wounded in Ukraine today.

And most importantly – to three girls from Kyiv. One is ten years old, the second is six, and the third is only one. Today they were left without a father. At 6 o’clock in the morning Central European Time. When the Ukrainian intelligence officer, Captain Anton Sydorov was killed as a result of artillery fire prohibited by the Minsk agreements. I don’t know what he thought at the last moment of his life. He definitely didn’t know what agenda someone needs to meet to end the war.

But he knows exactly the answer to the question I asked at the beginning. He knows exactly who of us is lying.

May his memory live forever. May the memory of all those who died today and during the war in the east of our state live forever.

Thank you.

Leave a Reply

Your email address will not be published.

For security, use of Google's reCAPTCHA service is required which is subject to the Google Privacy Policy and Terms of Use.

I agree to these terms.